Життя Вiктора Тихонова тiсно переплетене з економiкою та полiтикою. Свого часу вiн навiть вагався: чому вiддати перевагу. Та доля, до речi, як i в багатьох iнших його життєвих ситуацiях, розпорядилася по-своєму. Втекти вiд полiтики Вiкторовi Тихонову не вдалося.
За його плечима — досвiд роботи народного депутата трьох скликань, заступника голови облдержадмiнiстрацiї, голови обласної ради, заступника директора потужного пiдприємства i викладача в унiверситетi. Ще донедавна парламентар категорично вiдмовлявся спiлкуватися з пресою. Та сьогоднi погодився стати гостем вiтальнi “Експресу”.
— Що можете сказати про своє життя — усе в ньому вiдбувалося за планом чи спонтанно?
— Говорити про спланованiсть подiй у моєму життi аж нiяк не доводиться. Бо бiльшiсть моїх крокiв визначила саме доля. Уже в ранньому вiцi змушений був заробляти на прожиття. Я навчався у першому класi, коли не стало моєї мами. Батько залишився з трьома дiтьми на руках. Вiдтодi я мусив дорослiшати — працювати, в усьому допомагати сiм’ї.
Пiсля восьмого класу подався на роботу до Луганська. У рiдному мiстi Донецьку не залишався тому, що не бажав працювати на копальнi. Мої батьки, як i решта родичiв, були шахтарями. Мати, до речi, працювала пiдземною лебiд- чицею. Тодi жiнкам дозволяли спускатися пiд землю. Я ж вирiшив, що здобуду вищу освiту. Зi шкiльних лiт мав хист до економiки. Менi легко давалися точнi науки.
— Як вам, 15-лiтньому хлопчинi, працювалося на заводi?
— Звичайно, було дуже важко. Слюсарював i паралельно навчався в технiкумi. У тi часи навчання тривало шiсть рокiв. Трудився на заводi в першу i третю змiни, бо ж пiсля обiду були заняття. Такого графiку роботи тодi офiцiйно не було, та обставини змушували пiдлаштовуватись. О 23-й годинi закiнчувалася пара в технiкумi i починалась нiчна змiна. Добре, що завод був через дорогу вiд технiкуму.
— Ви, здобувши середню спецiальну освiту, вже, мабуть, мали бiльше шансiв для навчання в iнститутi?
— Не зовсiм так. Бо вiдразу пiсля закiнчення технiкуму мене призвали до армiї. До речi, на той час я вже мав дружину та сина. Спочатку навчався у полковiй школi в Котовську, а потiм служив у Первомайську в ракетних вiйськах стратегiчного призначення. Тодi це були закритi вiйська. Ми давали розписку на 15 рокiв про непоширення iнформацiї щодо нашої служби. Тепер про все можна говорити вiдкрито.
Я був командиром роти прицiлювання. Для нас, вiйськових, служба була радше роботою. Бо ракетно-технiчна база бiльше скидалася на величезне пiдприємство. Пiсля демобiлiзацiї побути вдома вдалося лише три днi, бо мене вiдразу ж викликали на роботу. Уже тодi я вступив до ворошиловградського (нинi луганського. — Авт.) iнституту на вечiрнє вiддiлення економiчного факультету.
— Не вважаєте, що з одруженням поспiшили?
— Та нi. Набридли менi тодi i невлаштованiсть, i постiйне переселяння з квартири на квартиру. Хотiлося якоїсь стабiльностi, мати поруч людину, яка зможе вислухати i пiдтримати. А познайомився з майбутньою дружиною на заводi. Я працював у цеху внизу, де складали тепловози, а вона — надi мною, кранiвницею. Тож часто доводилось кричати: “Гей, кран, давай сюди деталi для роботи!” На заводi працювало майже дві сотні дiвчат, Але саме Лариса впала менi в око.
— Чому саме її вибрали з помiж iнших дiвчат?
— Складно вiдповiсти на це питання. Навiть не знаю чому. (Смiється). Мабуть, сподобалась i зовнi, i характером. Утiм скажу напевне: я не помилився у своєму виборi. Ми разом уже понад 40 рокiв. Маємо трьох дiтей i п’ятьох онукiв.
— Усi вашi дiти стали економiстами. Чому вони зробили такий вибiр? Може, ви порадили?
— Так, я. Бо вважаю, що в будь-якiй галузi народного господарства професiя економiста чи не найбiльш важлива. Напевно, вони бачили i мiй приклад. Адже я пройшов шлях вiд помiчника слюсаря на заводi до заступника гендиректора з економiки та секретаря партiйної органiзацiї пiдприємства. Дiти, щоправда, здобули економiчну освiту, а згодом опанували ще й банкiвську справу. До слова, я рекомендував їм вiддавати перевагу державнiй роботi, а не приватному бiзнесу.
— Чому ж так категорично проти власного бiзнесу?
— Бо без бiзнесу менi спокiйнiше. Почуваюся захищеним вiд нападок журналiстiв, наклепiв чи iншого лихослiв’я. Свого часу я однiй журналiстцi вилив душу, а згодом та-а-ке прочитав про себе у пресi та на iнтернет-сайтах, що просто незручно стало. Потiм довго не хотiв зустрiчатися з вашими колегами.
— А чим було зумовлене ваше бажання здобути ще й юридичну освiту?
— Я обiймав державнi посади (першого заступника голови облдержадмiнiстрацiї, голови облради), керував великим пiдприємством, а ще ранiше був депутатом обласної ради першого скликання. Тож юридичнi знання менi були вкрай необхiднi. Тим паче що колись юристiв не було так багато, як тепер. А якщо й були, то такi жовторотi хлопцi, без життєвого досвiду та професiйних навичок. Тому й вирiшив вступити до Луганського унiверситету внутрiшнiх справ на юридичний факультет.
— Ви доцент кафедри теорiї та iсторiї держави i права цього навчального закладу. Чи викладаєте сьогоднi?
— Iз теперiшнiми студентами зустрiчаюся не так часто, як цього хотiлося б. Однак завжди прагну передати їм свої знання i вмiння. Принаймнi раз на мiсяць читаю лекцiї.
— Як ставитесь до студентiв?
— Я пройшов складну школу навчання. Тому до студентiв ставлюся як до колег. Незважаючи на те, якого вони вiку. I, знаєте, менi вдається контактувати iз молоддю.
— Вистачає вам нинi часу на наукову дiяльнiсть?
— Звiсно, що нi. Доки я не став народним депутатом, намiри займатися науковою дiяльнiстю були. Маю чимало напрацювань. Багато з них пов’язанi з державним будiвництвом, мiсцевим самоврядуванням. Адже упродовж тривалого часу очолюю Асоцiацiю мiсцевої i регiональної влади, а до того був керiвником Спiлки лiдерiв регiональної i мiсцевої влади. Свого часу планував писати докторську дисертацiю. Але, якщо чесно, наукова дiяльнiсть не є метою мого життя.
— То важливiшою для вас усе-таки стала полiтика?
— Не знаю, чи так можна сказати. Пiсля перебування у парламентi першого скликання я зарiкся, що в полiтику не повернуся. Вирiшив вiддати перевагу економiцi. Знову пiшов на тепловозобудiвний завод, допрацювався до генерального директора, урештi-решт мав намiр присвятити все життя промисловостi. Але доля розпорядилась посвоєму. 1995 року (можна сказати, пiд великим тиском тодiшнiх Президента i прем’єр-мiнiстра) мене повернули на роботу в обласну держадмiнiстрацiю. Обiцяли, що це ненадовго. Мовляв, передай досвiд, навчи молодь, потiм собi йди. Та це “потiм” триває дотепер.
Звичайно, те, що нинi дiється у полiтицi, менi не подобається. Тому не раз виникає думка: “Та пiшло воно все... Облишу цю справу, оформлю пенсiю i ловитиму рибу”. А потiм зупиняю себе: “Якщо не я, то хто?” I знову до роботи...
— У парламентi спiльну мову знаходите з депутатами всiх фракцiй?
— Так, звичайно. Iз 450 депутатiв у Верховнiй Радi не спiлкуюся взагалi лише з одним. Прiзвища не називатиму. Тiльки зазначу, що так склалося з його iнiцiативи. З рештою ж спiлкуюся без проблем. Свого часу я очолював один iз парламентських комiтетiв. I хоч до нього входили представники рiзних полiтичних сил, деякi питання ми ухвалювали одностайно. Тож колiр прапорiв у спiлкуваннi — не завада.
— Знаємо, пiсля Помаранчевої революцiї ви мали проблеми зi слiдчими органами. З чим була пов’язана та справа?
— Мене звинуватили в сепаратизмi пiсля з’їзду в Сiверськодонецьку 2005 року. Упродовж року я був пiд слiдством i майже безробiтним. А сталося це через донос одного душевнохворого з Луцька. Потiм була команда “фас” — заарештувати, згодом “фас” — “поритися” в економiцi, себто у всiх справах, якi я провадив. “Порилися”, але нiчого не знайшли. Тобто мене виправдали.
— Учасники з’їзду в Сiверськодонецьку, вiдомо, захищали росiйську мову. А як ви ставитесь до української?
— Українську мову я знаю бiльш-менш добре. Ми вивчали її у школi. Та й мiсцевiсть, де я жив до восьмого класу, була бiльш україномовною. Точнiше, там розмовляли таким собi суржиком. До речi, я навiть зi своєю вчителькою української мови в школi часто сперечався. Вона мене чомусь не любила. Я ж постiйно її прилюдно ловив на мовних помилках. Наприклад, учителька вживала слово “полотенце”, а я виправляв на “рушник” (“галстук” — “краватка”, “носки” — “шкарпетки” i так далi). За це дiставав потиличник.
Ще тодi зацiкавився українськими традицiями. Їх шануємо i тепер у сiм’ї, любимо спiвати українських пiсень. Коли я був головою обласної ради, ми створили в Луганську український театр. Хотiли зробити це в радянськi часи, однак тодi не вдалося...
— Чим ви захоплюєтеся? Що є вашою улюбленою справою?
— Сказати, що я надто чимось зацiкавлений, не можна. Завжди намагався вмiти все — так навчив батько,- починаючи вiд столярства i закiнчуючи куховарством. Свого часу залюбки робив необхiднi для господарства речi. Досi люблю щось майструвати. Тому вдома маю таку собi майстерню у гаражi. Iнструментiв там вистачає, деякi дiсталися менi ще вiд батька.
Коли є вiльна година, займаюся спортом. Завдяки їздi на велосипедi, плаванню я у вiдповiдному тонусi. На полюваннi буваю дуже рiдко. Рокiв зо сiм уже минуло, коли востаннє стрiляв. Щоправда, на тварин не полюю. Стрiльба для мене є радше чоловiчою розвагою. Володiю цiлим арсеналом мисливської зброї. Це, як правило, колекцiя подарункiв. У мене є також бiблiотека, у якiй майже три тисячi рiзних книг — не лише художнiх, а й науково-популярних. Маю чималу колекцiю ножiв. Їх менi теж переважно дарують.
— Чи любите подорожувати? Як часто буваєте за кордоном?
— Подорожi люблю, Але здебiльшого мої закордоннi поїздки пов’язанi з роботою. Адже я був спiвголовою Конгресу мiсцевої i регiональної влади Ради Європи, а згодом — членом Парламентської асамблеї. Мав нагоду побачити Францiю, Нiмеччину, Швейцарiю, Швецiю, Iзраїль, США, Туреччину, Угорщину, Румунiю, Польщу.
— Якби випала нагода переїхати жити кудись за кордон, погодилися б?
— Ранiше, ще в радянськi часи, ми кожного лiта вiдпочивали в Криму, рiдше — у Сочi. Але навiть звiдти нас завжди тягло додому. Моя родина — такi собi осiдлi люди. Закордон мене не вабить узагалi, навiть близьке зарубiжжя — Польща чи Росiя. I до Києва не хотiв би переїжджати. Дуже люблю своє мiсто Луганськ. Тут я живу з 1964 року i не промiняю його на якесь iнше...
Наталiя ВАСЮНЕЦЬ
«ЕКСПРЕС» 28-29 ЧЕРВНЯ 2008 РОКУ
Отправить комментарий